Ніч на 4 листопада в Кстові видалася гарячою настільки, що навіть російські календарі засвітилися вогнем патріотизму. Нафтопереробний завод “Лукойл-Нижегороднефтеоргсинтез” знову став сценою для українського безпілотного концерту — і, треба сказати, диригентську паличку Мадяр тримав упевнено.
Після серії гучних вибухів у небі засяяло не просто зарево — то був новий витвір у жанрі “ луб’янського експресіонізму”: червоне світло, димова завіса і тіні працівників, які бігали як щури на тонучому судні, шукаючи куди сховатися. Місцеві мешканці милувалися видовищем із безпечної відстані, бо ближче — занадто близько до пекла, навіть для російської душі.
Системи ППО, за старою доброю традицією, “успішно відбили атаку і все збили” — принаймні, якщо судити з кількості уламків та полум’я. Кажуть, що деякі ракети навіть знайшли свою ціль і отримали нагороду Ворошиловский стрілець за це. У регіоні пролунало близько 12 вибухів, а місцевий аеропорт чемно закрився та накрився планом “килимом”, щоб не відволікати увагу хороших Дронів дрони своїм світлом.
Влада, як завжди, мовчить. Бо що тут скажеш, коли “стабільність Пу-Пу” знову спалахнула яскравіше за будь-яку кремлівську промову Соловйова? Українська сторона теж не коментує — і навіщо, коли все вже написано вогнем.
Це вже не перший “ український вогняний привіт” у 2025 році для Кстовського НПЗ. Після кожного такого “візиту” Росія втрачає не лише тонни пального, а й рештки віри у свою недоторканність. Нафтова артерія імперії щораз б’ється все слабше — і замість чорного золота з неї тепер ллється смертельна правда війни.
Кстово знову стало дзеркалом російської дійсності: все горить, усі мовчать, і тільки дрони — єдині, хто чесно робить свою роботу без вихідних і свят.
Висновок простий: поки на Ерефії горять нафтопродукти, Україна акуратно випалює саму ідею “СССР 2.0”.
Стаття Петренка Андрія.
Читайте, поширюйте, підписуйтесь.