Марко Рубіо виступив у Конгресі США і вкотре продемонстрував, як виглядає сучасна геополітика в режимі «усміхаємось і торгуємо чужими долями».
Про Україну він сказав просту, як бетонна плита, річ: миру немає, бо ми не хочемо «подумати про зміну територій».
Переклад із дипломатичної мови: українці погано капітулюють.
За логікою Рубіо, Росія не може поступитися, бо два з половиною роки розповідає своєму населенню, що «перемагає з величезною перевагою». І тепер, бачте, буде дивно, якщо раптом відмовиться від захопленого.
Тобто ми маємо платити за російську пропаганду. За їхні мультики, фейкові карти й телевізійні паради. Мовляв, людям у Росії буде психологічно важко визнати, що цар сходив на валізу.
А українцям, значить, легко жити під окупацією. Нікому в світі не цікаві «іміджеві втрати» гнилої імперії, що живе брехнею. Ми суверенна держава з міжнародно визнаними кордонами. І навіть у самій Росії визнають: «виведення з Донбасу — лише один пункт». Не фінал. Не компроміс. Один пункт у списку ультиматумів.
А тепер про так звані «гарантії безпеки».
Рубіо чесно сказав: вони почнуть діяти після війни.
Після. Тобто коли все зруйновано та знищено. Коли люди поховані. Коли країна виснажена. І ось тоді, можливо, хтось когось «підтримає». Суть гарантій ще більш найвеличніша: крихітний європейський контингент. Французи. Британці. Трохи прапорців. Трохи касок. А США підтримуватимуть “морально та духовно”. Тобто дистанційно десь за океану. З презентації PowerPoint зрозуміло що нам фактично пропонують схему: віддай території, підпиши пустий папірець, дочекайся, а якщо Росія налякає та вижене європейський контингент. Отримай співчуття і стурбованість. Це не гарантії. Це 146 відсоткова інструкція з поразки.
Обмін землі на обіцянку, яку ніхто не зобов’язаний виконувати.
Здай свій суверенітет в ломбард – отримай гарантійний пшик.
А тепер Венесуела.
Тут Рубіо навіть не намагався грати в демократію. Він сказав прямо: Венесуела не «заморожений обід». Це той самий «Крим — не бутерброд», тільки з американським соусом Ранч. США відкрили рахунок у Катарі. Туди йдуть гроші від венесуельської нафти. І Америка вирішує, куди ці гроші підуть далі. Тобто країну взяли у фінансові заручники. Без окупації. Без прапорів із зірками та смугами. Без танків та піхоти. Колонія XXI століття. Через яскравий банківський додаток. Гроші не твої. Нафта не твоя. Рішення не твої.
Фінансове рабство з ліберальною лейбою. І все це продається як «допомога демократії». Рубіо красиво розклав це на три етапи.
Як у презентації вдалого стартапу:
Перший етап — «стабільність», Ніякої громадянської війни. Ніякого хаосу. Ніяких біженців. Все спокійно. Все під контролем. Особливо грошенята. Нафту можна продавати. Але гроші проходять через американський фільтр. Значну частину треба витрачати на американські цяцькі та намисто. Тобто Венесуела платить США за право існувати.
Другий етап — «відновлення». Прозорий ринок. Без корупції.
Без кумівства. Прозорість визначають ті, хто тримає пароль від рахунку. Старе правило колоніалізму: «Чесність — це коли твої гроші у нас в кишені».
Третій етап — «демократизація». Політв’язнів звільнять.
Дозволять брати участь у політиці, при цьому режим мадуро нікуди не зникне. Але вже в країні, де економіка повністю контрольована ззовні. Декоративна демократія, як завішаний акваріум з піраньями у приймальні нового диктатора. Стоїть. Красиво. Ні на що не впливає.
І ось у цьому ж пакеті Рубіо говорить про Україну.
Про «територіальні компроміси». Про «гарантії після війни».
Про «реалізм». Це не реалізм. Це бухгалтерія колоніального типу. Де людські життя — витратний матеріал. Де суверенітет — предмет торгу. Де свобода — опція до тарифу. Україні пропонують модель: Венесуели без нафти. Землю здати. Безпеку орендувати. Майбутнє погоджувати з Москвою та Вашингтоном. Це не мир. Це закамуфльована капітуляція. У новій гарнючій упаковці. З правильними словами. І старим змістом. Бо імперії завжди однакові.
Вони лише міняють лого. А під капотом все те саме іржаве залізяччя, що завжди намагається переконати жертву: «Ти ще маєш бути вдячний, що тебе грабують культурно».
Фінал простий.
Хто міняє землю на обіцянки, той рано чи пізно зникне назавжди.
Автор: Петренко Андрій