Окупація — це ще та школа виживання. Мало того, що ти за декілька місяців буквально стаєш експертом у передачі даних та їх захищеності, ти ще й чітко, лише за звуком, можеш легко визначити, звідки приблизно летить і де сховатися (або хоча б голову накрити руками і впасти обличчям вниз). А також — як поводитися під час обшуку: що можна говорити, а що — ні.
І саме на окупованих територіях, під час окупації, перебуваючи в окупації, ти вчишся терпіти. Або стримувати себе, бо ціна помилки — життя.
Те, що ти робив в умовному 2014 році ще на початку вторгнення, тебе зараз і смішить, і одночасно доводить до істерики. Зараз ти чітко знаєш: тоді, коли ти необачно зайвий раз відкрив рот або подивився «з любов’ю» на росіянина, тобі просто пощастило.
Янгол-охоронець то був, чи тебе тоді пожаліли — абсолютно неважливо. Ти живий, не «на підвалі» (хоч і маєш вроджену алергію на тортури), не зник безвісти, як частина твоїх однодумців, про яких просто немає жодних новин після того, як за ними приїхали. А значить…
А значить, ти не маєш більше права на помилку. Взагалі. Бо ти знаєш, що мусиш обов’язково використати той шанс, який тобі випав, а не змарнувати його через дурний та злий язик і бажання довести умовному зомбованому росіянину чи місцевому виродку свою власну позицію.
Ти тепер набагато розумніший. Ти навчився витримки, якій може позаздрити йог зі стажем: поза лотоса чи будь-яка інша — це ніщо порівняно з тими зусиллями, яких вартує спокійно та без емоцій розмовляти з росіянином у камуфляжі чи з місцевим «ватним» напівдурком і при цьому не зірватися.
Але ти це вже пройшов, переступив через власну гордість і пішов далі (хуліганською ходою, ага). Бо є власні переконання і нестерпне бажання рухатися далі, щоб принести максимальну користь — бути актором, а не глядачем із попкорном.
Принаймні, ти спробував щось змінити. Незважаючи на страх та усвідомлення наслідків, ти зробив крок вперед і вирішив боротися.
Так, ти не майстер бойових мистецтв, не вмієш стріляти з двох рук чи з усіх видів зброї, але ти там, де ти є. І саме ти зберіг не одне життя спецпризначенцям чи просто солдатам ЗСУ, вчасно передавши інформацію.
Зранку та вдень ти посміхаєшся, ввечері — прилітає по росіянах (шавасана, хи). Це працює так і тільки так.
Витримка і терпіння (врікшасана) — твої брат і сестра. Саме вони допомагають тобі посміхатися тим, хто вважає тебе і твою країну «несправжніми», себе — «арійцями», а всіх тих, хто чинить спротив — «прєдатєлямі».
Діалог чи словесний диспут із тим, хто тебе ніколи і в принципі не почує, не має сенсу. Простіше погодитися з «логічними» висновками зомбованих і вчасно передати інформацію, щоб російські мами в підсумку отримали сповіщення про смерть родича в Україні.
Щодо останнього ти змирився, до речі. Хтось зробив це у 2014-му, хтось у 2022 році, але сенс один — не можна в принципі вести переговори з тими, хто прийшов тебе знищити. Ти ставишся до цього, до смертей росіян чи посібників, філософськи — як до смерті тарганів.
І хоча це може звучати для когось жорстоко, ти чітко знаєш, що вони тебе не пожаліють. Якщо що — росіяни чи місцеві колаборанти готові з тебе шкуру зняти живцем, якщо ти помилишся і видаси себе.
Тому ти терпиш. Тому ти навчився розмовляти, зціпивши зуби. Тому давно знаєш, як дивитися на окупанта так, щоб не видати себе (сам знаєш, як це видно збоку — тих, хто цих істот ненавидить).
Ти навчився бути непримітним, змішуватися з сірою масою людей і нічим себе не видавати, щоб ні в кого не виникло підозр щодо того, що в тебе в голові насправді чи які твої справжні переконання.
Зранку та вдень усміхаєшся, ввечері — прилітає. А іноді через місяць. А іноді — через два.
Ти чітко знаєш, що удар за твоїми координатами — це не виклик таксі чи замовлення піци. Але очікування того варте: коли воно все горить, а росіяни бігають та метушаться, ти розумієш, що все було не дарма (бхуджангасана).
А взагалі — це твоя чи не єдина маленька радість (вірасана) на окупованих (коли за твоєю інформацією прилітає) і водночас найбільш слабке місце (толасана). Ти сам знаєш, як хочеться посміхатися і запитати щось на кшталт: «А що сталося?», коли в росіян паніка через вогневе ураження. А ти в цей час мусиш себе стримувати і не показувати жодних емоцій на обличчі, хоч і дуже хочеться (сіддхасана).
Ввечері прилітає, зранку та вдень ти — ніхто (вірасана). Ти посміхаєшся кожному росіянину, смієшся з їхніх дурних жартів і не звертаєш уваги на те, як місцеві колаборанти чи «заробітчани» з російським акцентом використовують відверто нацистські погляди та варіанти «остаточного вирішення українського питання». Нехай вони говорять що завгодно зараз, нехай сміються — коли прилетить, побачимо, хто сміятиметься останнім (свастикасана).
Тому ти постійно стримуєш себе (пасчімонамаскарасана) — щоб сміх та радість від вседозволеності росіян перетворити на плач та похоронки в рф (капотасана).
Останній абзац. Для тих, хто не зрозумів, про що мова — уявіть, що ви в кімнаті зі смертельно отруйними зміями.
Замість зброї у вас — шльопанець (краунчасана).
Технічно можливо, ви вб’єте одну змію, але тоді інші вас вжалять, і ви помрете. Єдиний ваш шанс вижити — це телефон, через який ви передаєте умовному снайперу за 3–10 км від вас, кого треба знищити. Прямо на очах у змій, які постійно дивляться на вас та спостерігають за вами. Крок вправо, крок вліво — смерть.
А тепер уявіть, що ви в цій кімнаті перебуваєте з 2014-го чи з 2022 року, і запитайте себе: чи змогли б витримати таке?
І так, я знаю, про що говорю, бо сам був там, і мій особистий досвід — це дуже багато днів в окупації (кумбхакасана).
Нашим людям на окупованих територіях бажаю витримки і хоча б трохи везіння — без нього серед змій ніяк.
автор: Фашик Донецький