за 14–21 березня 2026 року
Російська пропаганда продовжує вже який рік повторювати мантру: війна десь там, далеко, а велика росіюшка живе своїм звичним життям.
Проблема тільки в тому, що це «далеко» останнім часом регулярно вибухає в Адигеї, горить у Краснодарському краї і нервово закриває аеропорти в Москві.
Цей тиждень вийшов показовим. Не гучним — гучними були попередні.
Цей уже системний. Як сифіліс, який довго ігнорували, а він раптом почав проявлятися одразу всюди і відпадає ніс.
14 березня Росія прокинулася не від будильника, а від знайомого звуку — того самого, який офіційно називають «все збили».
Під удар потрапили одразу кілька важливих точок: авіабаза в Адигеї, Афіпський нафтопереробний завод, порт Кавказ і логістика через Керченську протоку.
І поки на місцях рахували вибухи, Москва отримала свій бонус — масовану атаку дронів. Аеропорти зупинилися, повітряний простір різко «оздоровився», а разом із ним ілюзія, що столиця знаходиться поза війною.
Наступної ночі прилетіло туди, де за логікою мало бути найнеспокійніше — по ППО в Криму.
І тут виникає класичний російський парадокс: система, яка повинна бачити загрозу за сотні кілометрів, чомусь знайомиться з нею вже в момент отримання у мормизу.
Виявилось, що «аналоговнєт» прекрасно працює… лише у путінських мультиках.
16 березня історія перейшла на рівень серйозніший.
Ульяновськ. Завод «Авіастар». Місце, де Росія підтримує життя своєї транспортної авіації. Там ремонтують, обслуговують і фактично продовжують ресурс старим халамидникам з крилами, без яких армія починає задихатися.
Після удару — пошкоджені ангари, стоянки, техніка. Але головне навіть не це.
Головне — збитий ритм процесу.
Бо в цій війні вирішує не тільки те, що літає.
Вирішує те, що може його скрутити оце все в одну купу.
На наступний день — Стара Русса. 123-й авіаремонтний завод.
Сценарій той самий, тільки наслідки ще цікавіші. Під ударом опинилися ремонтні потужності разом із літаками, які чекали свого «другого життя».
Серед них — А-50. Той самий літак, який дає російській авіації очі та вуха.
І коли ці «очі» отримують пошкодження, армія починає діяти напомацки.
А сліпа авіація — це вже не сила, це сліпошара.
Далі все виглядало не як серія атак, а як робота за бізнес-планом.
Удари по військових базах, промислових об’єктах, інфраструктурі в Криму і на півдні Росії. Без зайвого шуму, без гучних заяв. Просто мінус за мінусом.
І тут важливий момент: це вже не про раптовий ефект.
Це про виснаження.
Фінал тижня виглядав так, ніби хтось просто підкрутив гучність на максимум.
Удари по ремонту ППО, по військовій електроніці, по промисловості, яка працює на армію. І зверху — понад 280 дронів за одну ніч.
Це вже не атака.
Це серійне виробництво проблем для лаптів.
Окрема історія — авіація.
Пошкоджено А-50, знищено два Ка-52 за допомогою дронів, уражено бази обслуговування Іл-76.
Але головне навіть не кількість.
Росія починає втрачати здатність відновлювати те, що втрачає.
А це вже інший рівень проблем — коли техніка закінчується не через удари, а через відсутність можливості її повернути в стрій.
Звісно, не все в цій історії має чітке підтвердження.
Є деталі, які ще потребують перевірки: конкретні типи радарів, окремі удари по другорядних об’єктах, точні масштаби пошкоджень. Війна — це завжди туман, і іноді в цьому тумані дуже хочеться побачити більше вогню для ворогів, ніж є насправді.
Але навіть без цих деталей картина виглядає цілком чітко і яскраво.
Україна більше не просто відповідає на удари.
Вона методично розбирає російську військову машину, відправляє: логістику — під ніж,
ремонтну базу — під удар,
виробництво — під ризик знищення.
І найнеприємніше для Росії — це не разова історія.
Цей процес довгий та невблаганний, як у Кафки.
Остаточний діагноз
Імперія нібито ще стоїть.
Але в середині неї вже давно щось горить — і це горіння поширюється дедалі сильніше.
Автор: Петренко Андрій
Авторський збір:
Mono: https://send.monobank.ua/jar/6BnyMqaSRh
Privat: https://www.privat24.ua/send/27r32