На Близькому Сході відбувається дуже дивна невійна Трампа.
З одного боку — США та Ізраїль. Найсучасніша авіація, флот, розвідка, технології. Військова машина, яка звикла ламати противника навпіл швидко і жорстко.
З іншого боку — Іран із теократією на чолі. Санкції, старі літаки, вічні економічні проблеми, купа внутрішніх суперечностей, протести населення.
Здавалося б, результат очевидний навіть для дурня.
Але війна раптом пішла зовсім не за планом “Тегеран за два-три дні”.
І тепер усе більше виглядає так, що перемогти в ній майже неможливо.
Війна, де всі удари точні… але марні
Американці й ізраїльтяни працюють дуже жорстко.
Знищені склади ракет і дронів. Вибиті командири Корпусу вартових ісламської революції. Розбомблені військові заводи. Пошкоджена частина ППО. І головне — знищений очільник іранського режиму. Іншими словами, військову машину Ірану серйозно пошматували на друзки.
Але головна проблема в тому, що режим не падає.
Не сиплеться. Не тікає. Навпаки — тримається.
План, який був надто простим
Ідея цієї “короткострокової екскурсії” виглядала дуже просто. Прибрати старе керівництво Ірану і змусити країну змінити владу. Тобто вдруге повторити старий американський сценарій:
Диктатор падає — приходить новий уряд — усі повзуть до Трампа домовлятися.
На папері все виглядає дуже красиво.
У реальному житті так майже ніколи не працює.
Бо Іран — це не країна, де все тримається на одному старому дідові.
Іран — це система
Ісламська Республіка існує майже пів століття.
За цей час там створили цілу систему:
релігійну ідеологію, сильні силові структури, політичні органи, мережу лояльних організацій.
Така держава не падає від авіаударів.
Навіть якщо вбити половину керівництва.
Система просто ставить нових людей на ті ж місця.
І продовжує працювати ще зліше.
Стара історія: коли ворог б’є, режим стає сильнішим
Є ще один ефект, який історія повторює з дивною впертістю.
Коли по країні б’ють зовні, населення часто згуртовується навколо влади.
Навіть якщо до цього її ненавиділо.
Бо для багатьох людей це вже не політика.
Це питання виживання.
І в Ірані може почати працювати саме цей механізм.
Нафта — економічна зброя
Є ще один фактор, який різко змінив правила гри, — чорне золото.
Через Ормузьку протоку проходить приблизно третина світових поставок нафти.
Іран не може перемогти США у відкритій війні.
Але він може створити хаос у цій зоні.
Дрони, ракети, атаки на танкери — і світову економіку починає трясти.
Ціни на нафту вже стрибають.
Якщо конфлікт розшириться, барель може легко піти за 100 або навіть вище.
А це означає інфляцію, економічні проблеми і політичні кризи вже по всьому світу.
Цугцванг Трампа
Тепер перед Вашингтоном постала класична проблема. Як вийти з цієї війни, не виглядаючи переможеним?
Є два варіанти.
Перший — продовжувати ескалацію.
Другий — оголосити перемогу і завершити операцію.
Обидва варіанти погані.
У першому випадку це може перетворитися на Афганістан 2.0 — довгу, дорогу, криваву і дуже виснажливу війну.
У другому — Іран просто переживе удар і покаже, що вистояв проти США.
І для їхньої пропаганди це вже буде велика перемога.
Найнебезпечніший сценарій
Є ще один варіант, про який зараз усе частіше говорять.
Наземна операція.
Але тут починається зовсім справжня війна з трунами та вдовами.
Поки ви панували, світ змінився
Сьогодні навіть найбільша армія може втрачати техніку від дешевих дронів.
Українська війна це показала дуже наочно.
І якщо хтось вирішить увійти в Іран, там його можуть зустріти тисячі FPV-дронів.
Дешевих. Масових. Максимально смертельно ефективних.
І тоді вся ця операція перетвориться на справжню м’ясорубку, таку саму яку отримав Путін в Україні.
Парадокс цієї війни
Виходить дивна картина.
США та Ізраїль значно сильніші у військовому плані.
Але стратегічної перемоги не видно.
Бо цілі війни були поставлені занадто високі.
І тепер будь-який результат, який не знищить іранський режим, виглядатиме як умовна поразка об’єднаних сил США й Ізраїлю.
Старе правило історії
У великих війнах є один простий закон:
почати війну легко, закінчити — ні.
Зараз в гібридних війнах набагато складніше пояснити, що таке перемога.
Особливо якщо противник готовий просто вистояти.
Бо іноді для диктатури достатньо одного досягнення — пережити удар.
І тоді вона оголошує себе переможцем.
А сильні держави раптом розуміють, що їхня блискуча військова операція так і не принесла того результату, заради якого все починалося, а іноді навіть ситуація погіршилась.
І тоді стає зрозуміло просту річ:
Іноді війну програє не слабкий.
Її програє той, хто занадто вірить у свою велику палицю.
Автор: Петренко Андрій