Після того як український Генштаб офіційно підтвердив успішну атаку на Саратовський НПЗ, навіть у Кремлі мусили крізь гнилі зуби визнати: уламки безпілотників наробили такої гучної тріскотні, що тепер незрозуміло навіть як це «правильно» брехати про «все збили» . Найогидніше для російської пропаганди те, що доводиться визнавати успіх ударів всупереч кремлівським директивам про «постійну перемогу». Бо українські військові не вигадують казки та байки: якщо немає стовідсоткового підтвердження — вони мовчать. Якщо підтвердження є — значить, прилетіло серйозно та гучно.
Це ставить окупантів у постійний тупик: їхні брудні трюки та вигадки з «фанерними літачками» чи «надувними макетами» більше не працюють. Варто лише росіянам почати ліпити за лайна свою байку — як одразу з’являється відео з палаючою технікою. Так вже було й із атаками на стратегічні аеродроми що мало назву „павутинка“: спершу «ви все брешете», потім «горіли муляжі», а потім — нова порція кадрів із цілком реальними обгорілими тушками Ту- дев’яносто п’ять.
Тож тепер московські чиновники обережніші: пишуть мало та скупо, аби знову не виглядати пошарпаними блазнями. І підсумок їхніх злиденних повідомлень такий: у ніч на 16 вересня українські дрони знову відправили у вимушену відпустку Саратовський нафтопереробний завод.
А це завод, який підгодовує бензином і дизелем половину європейської частини Московії. У серпні він уже горів, але там поспіхом щось замотали синію ізолентою та залили китайським клеєм, та відновлювали ланцюжки виробництва. І саме в момент, коли ремонтники зітхнули з полегшенням та перерахували рублі, Головне управління розвідки легким рухом руки замовив повторну «вогняну пташину вечірку». Тактика проста: дати ворогу відновити актив, витратити гроші й час, та зусилля — і знову відправити його у безодню чорного диму.
Це вже система на постійній основі. Новокуйбишевський, Саратовський, Волгоградський, Сизранський, а згодом і Рязанський нафтопереробний завод — сукупна зупинка понад шість з половиною млн тонн нафти. Рекорд. А після ударів по наливних портах Усть-Луга й Приморськ стало зрозуміло: з експортом теж біда – сумна.
Вперше навіть російська преса змушена натякати на катастрофу: країна, що дає дев’ять відсотків світового видобутку, може скоротити його не через санкції, а через українські добрі дрони. «Транснефть» уже заявила, що припинила прийом нафти для зберігання й може урізати закачку з родовищ. А це — вирок, бо російські свердловини особливі: їх не можна просто «закоркувати». Закрутив — і все, назад не відкрутиш. Скважина вмерла. Роби нову.
Саудити граються краном: хочеш — перекрив, хочеш — відкрив. У Росії — не так. Вони качають на повну, заливаючи нафтою всі можливі тазики та ємності, ніби це врятує. Але ми добре знаємо, що й ці резервуари стануть ціллю. Згадайте «Кристалл» минулого року — так от, повторення буде неодмінно. І тоді горітимуть не лише запаси, а й саме обладнання заводів.
А далі — китайська залежність. Хан Сі люб’язно дасть свої «залізяки», які працюватимуть лише на китайських запчастинах і, можливо, з дистанційним керуванням прямо з Пекіна. Захотів підняти оберти — чекай SMS із Хайняня. Але навіть цей сценарій можливий лише тоді, коли нафта ще качається. Якщо ж криза вибухне раніше, доведеться бурити нові свердловини. А нові родовища бідні, тож це виглядає як економічний мазохізм старого виродка.
Кремль це чудово розуміє. Тому захист нафтопереробних заводів набув у них сакрального виміру. В хід пішли «бойові попи» з іконами — прямо на заводські території. Але дрони, як відомо, на попівське бубніння не зважають. Тому кожне нове займання — це автоматично пояснення, що «цього разу батюшку не встигли завезти».
Бородачі вже знайшли свою бізнес-модель: хрестомахання за гроші. Військові зі своїм залізом вже втратили довіру, а попи підхопили «рентабельну нішу». І їм далі — хоч трава не рости.
У підсумку маємо просту арифметику: системні удари по нафтопереробних заводах та портах згортають нафтову галузь за поребриком у нульову точку. Зупинені заводи, переповнені резервуари, втрачені свердловини, китайська залежність і батюшки з кадилом на фоні яскравої пожежі. Іронія долі в тому, що імперія, яка десятиліттями жила нафтовою трубою, тепер задихається від смороду горіння власної гнилої туші.
Автор; Петренко Андрій