Московські найманці-пропагандисти працюють як стара заїжджена платівка: мовляв, Україна ніяк не може скористатися трьомастами мільярдами доларів заморожених російських активів у Європі, бо це, бачте, буде «безпрецедентно». Світ зникне назавжди у фінансовій чорній дірі, банки збанкрутують, право впаде в кому.
Проблема лише в одному: це відверта брехня. Не перша, не остання і точно не найвитонченіша.
Світ уже десятиліттями живе з прецедентами конфіскації та блокування державних активів. Просто Росії дуже не хочеться опинитися в одному списку з тими, хто туди потрапляв раніше.
Ірак: коли «прецедент» ще навіть не був модним словом.
Тисяча дев’ятсот дев’яностий рік. Ірак вторгається в Кувейт. США без довгих філософських дискусій конфіскують близько одного цілого семи десятих мільярда доларів активів Центрального банку Іраку, що перебували в американській юрисдикції. Все це — указом президента Джорджа Буша-старшого.
Ніякого «краху міжнародного права» не сталося. Навпаки — світ швидко зрозумів, хто агресор і за що він платить.
Для любителів культурних аналогій: події тих років лягли в основу фільму Three Kings з Джорджем Клуні. Там, до речі, ніхто не страждає через «священну недоторканність» активів агресора.
Югославія: активи як важіль на агресора, а не декорація.
Тисяча дев’ятсот дев’яносто другий рік. Після обстрілів Сараєво активи Югославії, а згодом Сербії та Чорногорії, заморожують за резолюціями ООН.
І знаєте, що цікаво? Вони залишалися заблокованими аж до дві тисячі дев’ятого року. Розмороження почалося лише тоді, коли Сербія почала співпрацювати з міжнародним трибуналом і видала воєнних злочинців — Младича та Караджича.
Активи тут працювали як гострий лом: без пафосу, але ефективно. І жодної «безпрецедентної катастрофи».
Судан і М’янма: терор і диктатура теж не люблять заморожування грошенят.
З тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомого року Судан жив із конфіскованими активами за підтримку тероризму. Санкції були довгими, болісними і цілком свідомими.
М’янма з дві тисячі третього року отримала заморожені мільярди після арешту Аун Сан Су Чжи. США та ЄС діяли синхронно: режим — під санкції, гроші — під замок.
І знову ж таки: світ не згорів, банківська система не розсипалася, право не втратило свідомість.
Лівія: сто мільярдів проти репресій.
Дві тисячі одинадцятий рік. Понад сто мільярдів доларів, що належали лівійській державі та її центробанку, заморозили, щоб режим Каддафі не фінансував репресії.
Частину коштів згодом розблокували для гуманітарних потреб, але мільярди й досі перебувають під контролем міжнародних механізмів.
Резолюція ООН номер одна тисяча дев’ятсот сімдесят. Чітка, холодна і без сентиментів до диктатора.
Іран: ядерна програма як дорогий аксесуар КСІР.
У дві тисячі дванадцятому році США заморозили активи Центрального банку Ірану через ядерну програму. Глобально йшлося про суми понад сто мільярдів доларів.
Іран обурювався, кричав про несправедливість, але раптом світ не визнав ці аргументи вирішальними.
Афганістан і Венесуела: вже сучасна класика.
Дві тисячі двадцять другий рік. США заморожують сім мільярдів доларів активів Афганістану після захоплення влади Талібаном. Частину коштів спрямували на гуманітарні потреби — бо навіть у санкціях є логіка, а не істерика.
Венесуела з дві тисячі дев’ятнадцятого року живе з конфіскованими танкерами, нафтою і мільярдними активами. Рішення ухвалювалися судами і виконавчою владою. Без дурних пісень про «унікальність випадку».
Росія і її триста мільярдів: проблема не в праві, а в страху перед божевільним диктатором Путіним.
Отже, маємо сухий підсумок: замороження і конфіскація державних активів агресорів — це не виняток, а інструмент тиску. Випробуваний, багаторазово застосований і юридично оформлений.
Єдина реальна різниця з Росією — масштаб. І саме він лякає тих, хто роками будував ілюзію «великої держави на нафтових стероїдах», а тепер боїться побачити рахунок за зруйновані міста, вбитих людей і війну, розв’язану через імперську сверблячку Путіна.Триста мільярдів — це не «безпрецедент». Це просто велика сума за великий злочин.
І чим довше світ удає, що вагається, тим голосніше звучить просте питання: якщо це не для такого випадку, то для чого взагалі існує міжнародне право? Чи це вже просто туалетний папір, яким можуть скористатися диктатори у всьому світі?
Стаття: Петренко Андрія.