Світ любить прості слова. «Мир», «гарантії», «стабільність». Особливо тоді, коли воює не він. Представлений набір із 20 пунктів — це спроба США зібрати розсипану реальність у незграбний дипломатичний конструктор Lego: зовні красиво, але якщо наступити — боляче саме Україні.
Розбираємо тільки те, що справді закладено в план, без домислів і пропагандистських прикрас.
- Безпека і суверенітет: папір витримає, агресор — ніт.
Формула «підтвердження суверенітету + ненапад РФ» виглядає солідно лише до першого російського брифінгу про «защиту русскоговорящих».
Окремий абсурд — ліміт армії у 800 тисяч. Країні, яка воює з ядерною імперією, пропонують узгоджувати розмір власних м’язів з агресором. Це не гарантія миру, це обмежений суверенітет в упаковці від жуйки Turbo
Так звані «гарантії за типом Статті 5» без чітко прописаного механізму — не гарантії, а політичне заспокійливе у синій пігулці. Коли не визначено, хто, коли і чим стає на захист — не воює ніхто.
Моніторинг дронами й супутниками виглядає сучасно, але на тлі російського досвіду «непомічених» колон і «раптових навчань» це максимум — сліпа камера спостереження над місцем злочину, а не його запобігання.
- Території: заморозка під виглядом рішення.
Виведення російських військ з окремих областей — єдиний пункт, який звучить як крок назад для РФ. Саме тому він і виглядає найменш реалістичним.
Фіксація лінії зіткнення на Донбасі та півдні — це юридичне консервування війни. Не мир, а пауза з таймером зворотнього відліку до вибуху.
Ідея вільної економічної зони на Донбасі — класична економічна чорна діра. За нею легко ховати:
легалізацію сірих схем,
повзучу федералізацію,
майбутній референдум «за особливий шлях в нікуди».
Будь-яка відмова від територій — пряме порушення головного Закону України – Конституції. Незалежно від того, як це усе назвати: ВЕЗ, компроміс чи «тимчасове рішення».
- Економіка: обіцянок повні руки, ризики — українські.
800 мільярдів на відновлення звучать красиво, але без чіткого джерела це поки що цифра для презентацій, а не для бюджету.
Запорізька АЕС у форматі Україна–США–РФ — це взагалі окремий жанр фантастики. Країна-агресор як співуправлінець критичної інфраструктури — енергетичний сюрреалізм. Варіант без РФ тут єдиний логічний.
Плюс у плані один — конкретизація термінів вступу до ЄС. Це єдиний пункт, який реально працює на стратегічне майбутнє, а не на дипломатичний звіт, але і тут багато “але”.
- Гуманітарка і політика: правильні слова з небезпечним підтекстом.
Обмін «всіх на всіх» — безумовно необхідний пункт. Тут без дискусій.
А от швидкі вибори після угоди — ризик внутрішньої дестабілізації, якщо мир виявиться крихким або паперово-фіктивним.
Освітні та мовні програми «толерантності» за стандартами ЄС — нормальні самі по собі, але в контексті РФ це вікно для старого сценарію «утисків розп’ятих мальчиков в трусиках», яке Кремль використовував завжди.
- Головні ризики, які не можна ігнорувати.
Жодної реальної відповідальності РФ: ні репарацій, ні трибуналу.
Кремль не змінив мету — капітуляція України залишається в його офіційній риториці.
Заморожений конфлікт — улюблений формат Росії для підготовки наступного удару.
Персоналізація контролю миру через Трампа — це залежність не від інституцій, а від політичного настрою однієї людини.
Що далі.
Цей план — не мир і не перемога. Це спроба зафіксувати нестабільність у юридичній формі, щоб Захід міг сказати «ми зробили все можливе і неможливе».
Для України тут є кілька корисних пунктів, але в цілому конструкція небезпечна: вона пропонує менше війни зараз ціною більшої війни завтра.
Історія вже показувала, чим закінчується мир без покарання агресора. Просто цього разу паперу буде більше, а ілюзій — ще більше.
Мир, який тримається на слові Росії, — це не мир. Це відкладений вибух звірств та ненависті.
Автор: Петренко Андрій