Путін знову вийшов до збірної біомаси росіян.
Формально — «Пряма лінія». Фактично — покручена петля, затягнута на шиї реальності.
Це вже давно не спілкування і не відповіді. Це ритуал самозаспокоєння диктатора, який дивиться у камеру так, ніби дзеркало реальності ще тримається, хоча тріщини давно пішли по всьому імперському склу.
Ми маємо справу не з пропагандистським шоу, а з декларацією тривалої війни, замаскованою під розмови про мир.
Президент війни без докорів сумління.
Путін остаточно став тим, ким прагнув бути все життя — президентом війни.
Перші години ефіру — фронт, ракети, «успіхи», «просування». Жодної паузи на людей, жодного збою в голосі, коли мова заходить про втрати. Людські життя для нього — не трагедія, а витратний матеріал, як дизель чи мастило для військової машини.
Він «прекрасно спить». І це, мабуть, найчесніша фраза всього вечора. Бо спить він не тому, що все добре, а тому що совість давно демобілізована.
Мир як ширма і дипломатична мішура.
Кремль знову дістав з шафи старий костюм «миротворця».
Путін говорить про переговори рівно для того, щоб:
показати Трампу «конструктивність» і виграти час;
перекласти відповідальність за війну з США на «київський режим» та Європу;
створити ілюзію, що Росія готова до компромісів.
Проблема в одному: компроміс у путінському словнику означає паузу між ударами.
Жодного реального миру там немає. Є лише димова завіса, за якою готують наступний етап знищення України — якщо не танками, то бюлетенями.
Економіка як фокус із порожнім капелюхом.
Коли мова заходить про інфляцію, Путін миттєво ховається за складними словами. «Таргетування», «перегрів», «баланс».
Переклад простий: грошей менше, але війна набагато важливіша за економіку.
Соціальний контракт залишається тим самим:
«Це не ваша війна, воюють контрактники і найманці».
Бо загальна мобілізація означає паніку, валізи та тисняву на кордоні і ще одну хвилю втечі з імперського рая, що вже давно перестав бути рожевим.
Політичний реванш: танки будуть доповнені виборчими урнами.
Найнебезпечніше пролунало не у військових заявах, а в політичних фантазіях Кремля.
Путін знову мріє повернути Україну через вибори, як у 2004 і 2010 роках.
Тільки тепер методи зліші:
«перемир’я на день голосування, а може і ні» — російський мир в обмін на кремлівську галочку у бюлетені;
вимога голосування українців у РФ — майбутня керована «п’ята колона» під наглядом ФСБ з собаками;
сценарій, де маріонеткова влада підконтрольна Кремлю сама оформить демонтаж держави і не тягне колючий дріт.
Це не мирний план. Це політичний постріл, де бюлетень має замінити снаряд.
Європа і військовий ультиматум під виглядом неповаги.
Фраза «Росія не нападе, якщо до неї ставитимуться з повагою» звучить навіть дуже ввічливо.
Але це класична мова рекетира:
«Будеш чемний та зробиш, як скажуть, — залишу цілим».
Проблема в тому, що критерії «поваги» визначає сам Путін.
А отже, будь-яка країна Балтії або НАТО може бути оголошена «неповажною» у потрібний момент. Просто як привід. І тоді все почнеться…
Гроші, які підтримують Україну.
Новина про європейський кредит у 90 млрд євро стала для Кремля холодним душем з родзинками.
Російська дипломатія роками намагалася заблокувати використання активів РФ. І раптом — одностайне рішення ЄС, навіть з тими країнами ЄС, які любить грати в «нейтралітет за російську готівку».
Це означає одне:
ставка на швидкий фінансовий крах України не зіграла.
Європа готується платити за опір довго. І це для Путіна значно страшніше за будь-які заяви.
Фінал без ілюзій для всіх.
«Пряма лінія» підтвердила просту істину:
Путін не шукає миру. Він шукає форму капітуляції України — бажано чужими руками і під виглядом мирних переговорів.
Все інше — слова, терміни, паузи і телевізійний грим на пиці старого маніяка.
А за ними — та сама залізна імперська логіка: або здавайтеся, або будете знищені.
Імперії завжди говорять про повагу саме в той момент, коли готуються несподівано вдарити.
Автор: Петренко Андрій.