Антилюдському режиму іранських бородачів із їхнім зацементованим у VII столітті мисленням я щиро бажаю якнайшвидшого падіння в пекло. Без дипломатичних реверансів. Без обережних формулювань. Без жалю до системи, яка десятиліттями тримається не на повазі, а на страху та крові.
Це влада, що вперто тягне країну назад, ніби намагається довести, що історія — це не рух уперед, а нескінченний реверс у минуле. Вона душить людей, давить свободу, карає за думки і намагається продати мракобісся під ісламським брендом «традиційні цінності». Там, де має бути право — стоїть заборона. Там, де мала б бути гідність — стоїть нагляд. А страх подається як вічний порядок, ніби це синоніми.
Вони продають минуле як єдино можливе майбутнє.
Пригнічення — як духовність. Контроль — як мораль.
Цей архаїчний механізм, змащений релігійною риторикою та політичною жорстокістю, давно мав би опинитися на звалищі політичного абсурду. Поруч із експонатами імперій, які теж вірили у свою вічність — аж поки не розсипались на порох і архівний пил.
Нехай зникне і ця.
Чим швидше — тим краще для тих, хто там живе й вимушений виживати під їхнім чорним чоботом.
Але є один неприємний нюанс. І він холодний, як біржовий графік.
Будь-яка велика війна на Близькому Сході — це не лише вибухи. Це майже гарантований стрибок цін на нафту. Різкий. Болісний. Такий, що відчувається в кожному баку, в кожному рахунку, в кожному бюджеті.
А нафта — це не просто сировина. Це політична чорна кров авторитарних режимів.
Коли барель дорожчає, десь у Москві хтось від задоволеня чухає собі барило. Бо це означає більше грошей. Більше можливостей купувати лояльність. Більше ресурсів латати економічні діри, які сам же й пробив. Більше ракет, більше снарядів, більше затяжної війни проти України.
І тут виникає гіркий парадокс.
Хочеться, щоб зло там впало.
Але не ціною того, що інше зло піднялося.
Історія вже не раз доводила: імперії не бояться криз — вони на них наживаються. Паніка на ринках для них як дощ у спеку для бур’янів. Чим більше страху у світі, тим товстіші їхні валютні гаманці. А з цих резервів потім оплачуються пропаганда, репресії й нові партії зброї.
Кожен різкий стрибок нафтових цін — це не лише економіка. Це ще й додаткові снаряди, куплені на «подорожчалих барелях». Це нові місяці війни. Нові руйнування. Нові чорні пакети.
Тому найправильніший сценарій — не велика регіональна пожежа, яка годує спекулянтів і автократів. А швидкий внутрішній обвал. Тріщина всередині системи. Зміни без довгого хаосу, який перетворюється на золоту жилу для тих, хто живе з нестабільності.
Щоб мулли впали не через багаторічну війну, а через власну крихкість.
Щоб режим тріснув ізсередини, як гнила тиква.
Щоб світ не розплачувався за це цінами на заправках.
І щоб Україна не отримала у відповідь нові ракети, оплачені нафтовим ажіотажем.
Бо падіння тиранії — це добре.
Але ще краще, коли разом із нею не зростає ціна на зло.
Історія іноді карає повільно.
Хотілося б, щоб цього разу, після важкої зими для України, вона спрацювала швидко — і без злету ціни за барель.
Автор: Петренко Андрій