Мюнхенська конференція давно перестала бути клубом стратегів. Тепер це сцена, де великі держави намагаються приховати власну невпевненість під шаром дипломатичного крему вічного спокою. Цьогоріч грим потік та розмазався по мармизі.
Виступ Марко Рубіо багато хто поспішив назвати заспокійливим. Мовляв, США залишаються в НАТО, Америка поруч, стабільна стабільність повертається. Проте якщо слухати не вухами, а пам’яттю, стає видно інше. Паралельно зі словами про союзницьку відданість ідуть скорочення контингенту, передача ролей європейцям і риторика в стилі “Європа має сама подбати про себе”. Це не розрив. Це повільне віддалення Сімпсона в кущі з ввічливою усмішкою.
Тон також був показовий. Європі читали моралістичну лекцію. Їй пояснювали, що вона надто довіряла ліберальним цінностям, неправильно вирішувала питання міграції, не так розставляла пріоритети. Усе це звучало не як партнерська розмова, а як втомлене менторське буботіння. І на цьому тлі демонстративне ігнорування української платформи виглядало не випадковістю, а сигналом: конкретних зобов’язань брати на себе американці не поспішають.
У повітрі зависла ще одна тема — неофіційна “червона кнопка перезапуску” між Дональдом Трампом і Володимиром Путіним. Ідея проста: домовитися, зняти напругу, показати світові нову “найвеличнішу угоду”. Але є проблема — для легітимності такої конструкції потрібен підпис України під умовами капітуляції. Київ на це не йде. Тому замість гучного миру бачимо чудернацьку асиметрію: з Росією обговорюють масштабні формули врегулювання, з Україною — лише режим припинення вогню та моніторинг. Це не баланс. Це спроба обійти нашу суб’єктність.
Тим часом сама Росія входить у фазу стратегічного вигорання. За роки повномасштабної війни вона не досягла жодної з ключових цілей. Україну не зламала. Європу не розколола. Свій імперський статус не відновила. Натомість отримала економіку на штучному диханні й інформаційний простір, у якому навіть лояльні голоси дедалі частіше говорять про глухий кут. У Z-пабліках з’являється те, чого там раніше не було, — страх поразки (привіт блокуванню Telegram).
Путін затягує процес не тому, що бачить шлях до перемоги. Він тягне час, бо визнати поразку для автократа — це визнати власну історичну нікчемність. Імперії рідко падають від одного удару. Вони розкладаються зсередини, коли правда починає лізти з усіх щілин, незважаючи на те, що її намагаються максимально приховати.
І тут стається головне. Замість того щоб злякатися, Європа починає дорослішати. Лідери дедалі відвертіше говорять про необхідність власної оборонної архітектури. Не як альтернативи США, а як реалістичного страхування. Україна в цій конструкції вже не прохач допомоги, а елемент безпеки. Досвід війни, розвиток дронових технологій, адаптивність армії — усе це робить її не об’єктом, а співтворцем нової системи.
До цієї конфігурації дедалі чіткіше придивляється Японія. У Токіо прекрасно розуміють: якщо агресія в Європі залишиться без стратегічної поразки, це створить прецедент для інших регіонів. Світ більше не ділиться на окремі театри безпеки. Він пов’язаний одним вузлом.
Україна водночас відмовляється від ілюзій. Будь-які “паперові гарантії” залежать від політичної волі конкретного президента в конкретний момент. Історія це вже доводила. Тому реальна ставка робиться не на підписи, а на витривалість: розвиток власного ВПК, інтеграцію з європейською оборонною промисловістю, технологічну перевагу, підпорядкування внутрішньої політики цілям оборони. Це не шлях швидкого миру. Це шлях довгої стійкості.
Парадокс Мюнхена в тому, що спроба продемонструвати американську жорсткість лише пришвидшила європейську самостійність. Путін сподівається на зовнішній порятунок. Трамп розраховує на ефектну угоду. А Україна і Європа поступово будують систему, в якій замість того, щоб очікувати Бетмена із-за океану, всі просто встають і роблять свою справу.
Світ не ламається від гучних заяв. Він змінюється тоді, коли союзники перестають жити ілюзіями.
Саме Мюнхен це показав.
І якщо коротко: російська недоімперія боїться визнати крах, популізм боїться відповідальності, а Європа вперше за довгий час перестає боятися бути по-справжньому дорослою.
Автор: Петренко Андрій